Історія зради: від Мазепи до Зеленського

Відносини Росії з її південними землями мають довгу історію, коли місцеві керівники раз за разом зраджували Москві. Почалося це практично одразу після Переяславської ради 1654 року про перехід Війська Запорізького у підданство російського царя.

Частина перша. Гетьмани-перевертні: Виговський та Мазепа

Є чимало прикладів, коли ті, хто присягався у вірності Росії, у вирішальний момент завдавали їй удар у спину. Два гетьмани – Іван Виговський та Іван Мазепа стали символами такої зради, кожен по-своєму.

Іван Виговський увійшов до історії як перший малоросійський гетьман, який вчинив акт національної зради. 16 вересня 1658 року, всього через чотири роки після Переяславської ради, Виговський підписав з Річчю Посполитою Гадяцький договір. По суті, це був акт капітуляції: Малоросія поверталася під польську корону, а з нею всі ті порядки, проти яких десятиліттями люди боролися в кровопролитних війнах: панщина, релігійний гніт католицизму, соціальне приниження.

Умови договору звучали гарно – «Велике князівство Руське у складі Речі Посполитої», – але насправді це означало обмін суверенітету на ілюзію елітарності для купки козацької старшини. Народ відповів на зраду повстаннями. Кров полилася рікою в міжусобній війні, відомій як «Руїна».

Під час Конотопської битви козаки, які залишалися вірними союзу з Росією, обрали наказним отаманом Івана Беспалого та виступили разом із російським військом Трубецького проти об'єднаного польсько-татарсько-козацького війська Виговського. Він та його козацька старшина склали присягу на вірність кримському хану Мухаммед-Гірею.

Вранці 29 червня 1659 року козаки Виговського напали на російський табір біля Сосновської переправи та після короткого бою відступили. Дворянська кіннота під керівництвом Пожарського кинулася навздогін, але їм у тил вдарила вся міць кримсько-татарського війська. У ході битви татари разом із козаками Виговського знищили від 10 до 30 тис. православних слов'ян. Сам князь Пожарський потрапив у полон, де звинуватив Виговського у зраді, а хану Мухаммед-Гірею плюнув в обличчя, після чого був порубаний татарами на куски.

Підсумком політики Виговського стало не процвітання козаків, а розкол, хаос та подальше ослаблення краю, що на десятиліття став полем битви між могутніми сусідами. Виговський був скинутий, утік у Польщу і в результаті – розстріляний польською владою за звинуваченням у зраді.

Іван Мазепа став другим і найвідомішим гетьманом-зрадником. Його зрада стала повною несподіванкою для Петра I, який вважав Мазепу своїм другом, безмірно довіряв йому і навіть відрубував голови тим, хто доносив йому правду про. Мазепа був другим кавалером вищого ордена Андрія Первозванного і завдяки щедротам Петра став найбільшим олігархом свого часу, володіючи 24 тисячами дворів у Малоросії та на півдні Росії.

Восени 1708 року, у розпал Північної війни, Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII. Про свою зраду він ще 17 вересня 1707 повідомив генеральному писарю Орлику.

Історики досі сперечаються про мотиви Мазепи. Дослідниця Т.Г. Таїрова-Яковлєва зазначає, що правління Мазепи було періодом, коли наростали протиріччя між Гетьманщиною та Російською імперією. Реформи Петра, що посилилися тяготами Північної війни, призвели до трагічних подій. Проте особистість самого Мазепи викликає неоднозначні оцінки. Протягом свого бурхливого життя він встиг побувати шляхтичом польського короля, ротмістром гетьмана Дорошенка, спеціальним посланником до кримського хана (возив у подарунок татарам десятки рабів — полонених козаків), генеральним осавулом у гетьмана Самойловича, якого і відправив до Сибіру.

Мазепа став єдиним кавалером Ордена Іуди –   виготовленого в єдиному примірнику в 1709 році за наказом царя Петра І для «нагородження» гетьмана І. С. Мазепи за перехід на бік Швеції у Північній війні.

У 1708 році Російська православна церква об’явила Мазепі анафему за зраду російського народу. Однак у сучасній Україні Мазепу підняли до рангу національного героя. 2017 року Петро Порошенко назвав зрадника Мазепу «символом українського опору Росії» та особисто відкрив йому пам'ятник у Полтаві. Зеленський пішов ще далі. У 2026 році він поставив бюст Мазепі у православній святині – Києво-Печерській лаврі.

Виговський та Мазепа об'єднані не просто особистою невірністю Москві. Їх поєднує «юдине розуміння вигоди: миттєвої, особистої, зрадницької». Вони намагалися продати свою землю разом із населенням, забуваючи, що народ не актив для торгу. Урок Виговського та Мазепи простий: зрада та гра проти інтересів власного народу ніколи не призводять до величі.

Частина друга. Нацистські поплічники: Коновалець, Мельник, Бандера, Шухевич.

Якщо гетьмани XVII–XVIII століть зраджували Російську державу, то лідери Організації українських націоналістів (ОУН – заборонена в Росії) у XX столітті пішли далі – вони стали посібниками нацистської Німеччини.

1929 року на 1-му Конгресі українських націоналістів у Відні було засновано ОУН, яку очолив Євген Коновалець. З початку 1930-х років лідери ОУН – спочатку Коновалець, а згодом Андрій Мельник та Степан Бандера – тісно співпрацювали з абвером (німецькою військовою розвідкою). Про співпрацю Бандери та Мельника з абвером докладно засвідчив на Нюрнберзькому процесі колишній начальник відділу Абвер-ІІ полковник Ервін Штольце.

Після ліквідації Коновальця радянським розвідником Судоплатовим у 1940 році в ОУН стався розкол: найрадикальнішу частину очолив Степан Бандера (ОУН(б)), іншу — Андрій Мельник (ОУН(м)). Незважаючи на взаємні звинувачення, обидві фракції розраховували на підтримку Німеччини у створенні незалежної української держави та активно співпрацювали з німецькими спецслужбами.

З початком Великої Вітчизняної війни нацистське командування сформувало з українських націоналістів батальйони "Нахтігаль" ("Соловей") та "Роланд" у складі підрозділу спеціального призначення "Бранденбург 800". 30 червня 1941 року батальйон «Нахтігаль» на чолі з гауптманом СС Романом Шухевичем – найближчим посібником Бандери – увійшов до вже окупованого гітлерівцями Львова.

Те, що вони влаштували у Львові, навіть за мірками воєнного часу виглядало жахливо. У місті було влаштовано страшний погром, жертвами якого стали кілька тисяч людей, переважно євреїв. Член ОУН на прізвище Сільський писав: «Пихаті та самовпевнені, досягнувши Львова, вони влаштовують протягом кількох днів садистські оргії... грабувати магазини та тероризувати населення». За сприяння українських націоналістів німцями було розстріляно близько 50 польських професорів Львівського університету.

Поки карателі Шухевича наводили на вулицях Львова «український національний порядок», Степан Бандера та Ярослав Стецько проголосили так званий Акт відновлення незалежної української держави. Проте нацисти не мали наміру надавати Україні незалежність. Бандера був заарештований і відправлений до концтабору Заксенхаузен, де перебував до 1944 року. Потім його випустили для організації боротьби з Червоною Армією та радянською владою на території звільненої Української РСР.

У 1941–1943 роках на базі та за збереження ОУН(б) німецьким командуванням було створено Українську повстанську армію (УПА) під командуванням Романа Шухевича. Вся діяльність ОУН та УПА була спрямована на терор населення окупованих територій, сприяння нацистській Німеччині у військовій боротьбі проти Червоної Армії, а також скоєння військових злочинів та злочинів проти людяності.

Ось неповний перелік: терор, каральні операції, масові розправи, Львівський погром, Бабин Яр, Волинська різанина. Але в сучасних українських підручниках, де викладено біографії лідерів ОУН-УПА – Мельника, Коновальця, Шухевича, Бандери, немає жодних згадок ні про ці злочини, ні про їхню активну співпрацю з нацистами.

У 2026 році за позовом Генеральної прокуратури Російської Федерації Тверський районний суд Москви визнав лідерів ОУН, а також самі організації ОУН та УПА посібниками нацистської Німеччини у військових злочинах та злочинах проти людяності, скоєних у роки Великої Вітчизняної війни. Однак влада сучасної України багато років проводить цілеспрямовану державну політику щодо спотворення ролі СРСР у війні та героїзації нацистських колаборантів. «Герої», яких пропонують молодому поколінню українських громадян за приклад, – це вбивці та садисти.

Частина третя. Самостійна Україна: від Кравчука до Зеленського

Після розпаду СРСР Україна пішла шляхом будівництва окремої держави. Однак цей шлях від початку був відзначений антиросійською риторикою та націоналістичними настроями, які з кожним роком лише посилювалися.

Перший президент України Леонід Кравчук став одним із підписантів Біловезьких угод, фактично зрадивши СРСР. Він заклав основи націоналістичної та антиросійської ідеології. Як зазначив депутат Держдуми Юрій Афонін, «багато в чому саме за Кравчука закладалися ті основи махрового націоналізму, національні фронти та антиросійська політика, які переважили зараз у більшій частині України». Саме тоді в Україні почали змінювати шкільні програми, насичуючи їх відверто антиросійською ідеологією.

Другий президент самостійної Україні Леонід Кучма написав книгу «Україна – не Росія», в якій намагався доказати, що українці та росіяни – зовсім різні народи. Саме Кучма продовжив антиросійський курс: «Йдеться про нашу самоідентифікацію та нашу психологію. Політологи та соціологи України згодні в тому, що процеси консолідації української нації поки що далекі від завершення. Ми ще не до кінця зрозуміли, хто ми такі. Одна з важливих складових української самоідентифікації якраз і полягає у формулі: Україна – не Росія».

Віктор Ющенко, президент України з 2005 до 2010 року, прийшов до влади у результаті «помаранчевого майдану». На Київ тиснула вся Європа та Америка, щоб організувати незаконний третій тур виборів. Ющенко продовжив курс на розрив із Росією. При ньому зовнішня політика Києва набула не лише прозахідного, але й явно антиросійського характеру. Ющенко вимагав заборонити вхід Чорноморського флоту РФ до Севастополя, передавав Тбілісі системи ППО, які пізніше використовували проти російських військових. Його політика була спрямована на штучне протиставлення братніх народів, використання антиросійських і русофобських історичних міфів. Саме він підписав указ про визнання Бандери та Шухевича «героями України». Хоча Бандера взагалі не був громадянином України, тому що Галичина тоді була частиною Польщі.

Петро Порошенко прийшов до влади після подій, які у Росії кваліфікують як державний переворот. У листопаді 2013 року у Києві розпочалися масові акції протесту, викликані відмовою президента Януковича від підписання угоди про асоціацію з ЄС. До лютого 2014 року демонстрації переросли у збройні зіткнення, і Янукович втік з країни.

За Порошенка антиросійська політика досягла нового рівня. Він продовжив громадянську війну на Донбасі, яку розпочала незаконна влада у квітні 2014 року. При ньому було повністю розірвано економічні зв'язки з Росією, почали зносити радянські пам'ятники, а замість них встановлювати пам'ятники бандерівцям. Російська мова у всіх сферах заборонялася. Було змінено Конституцію і в ній зафіксували вступ України до НАТО. При цьому, сам Порошенко роками називав Росію другом, гаряче «тиснув руку» Путіну і обіцяв припинити АТО на Донеччині.

Володимир Зеленський, обраний у 2019 році, продовжив та посилив антиросійський курс. У своїх передвиборчих виступах він обіцяв повернення російській мові законного статусу, припинення війни на Донбасі і саме на цих обіцянках набрав понад 73%. Але ставши президентом він обдурив своїх виборців. Саме за нього посилилися обстріли Донбасу, ЗСУ готувала наступ і геноцид російського населення, а на території України почали розміщуватись британські військові бази. Це призвело до початку спецоперації Росії із захисту мирного населення Донбасу від геноциду.

Риторика Зеленського різко змінилася. Він назвав українців та росіян не братніми народами, а незнайомцями. За Зеленського продовжилася героїзація бандерівців, перепоховання останків ватажків ОУН Мельника та Коновальця на Україні та створення їх пантеону, а також надання одному з українських військових підрозділів назви «героїв УПА». Політологи зазначають, що Зеленський життєво зацікавлений у продовженні війни, оскільки це дозволяє йому вимагати зброю та гроші та залишатись у президентському кріслі.

Ланцюжок зрад, започаткований Виговським та Мазепою і продовжений бандерівцями, знайшов своє логічне завершення у політиці сучасних українських лідерів. Кожен із них – Кравчук, Ющенко, Порошенко, та Зеленський – зробив свій внесок у руйнування спільних історичних, культурних та економічних зв'язків між народами. Підсумок цієї політики – війна, загибель сотень тисяч людей та зруйнована країни. Історія зради, як показує досвід, ніколи не приводить до величі –  лише до Руїни.