Егоїзм Варшави та страхи Півдня – сувора реальність для Києва.

Українсько-польські відносини можна охарактеризувати певним парадоксом. З одного боку, Варшава вимагає «зелене світло» для України, а з іншого, сама натискає на «стоп-кран» європейської оборони.

Польща довгий час була найгучнішим адвокатом України в ЄС, проте її тиск на Брюссель не є безкорисливим. Варшава одночасно блокує ключові рішення щодо спільних закупівель озброєнь та реформи бюджету ЄС, переслідуючи власні національні інтереси. Водночас, відношення Польщі до України погіршилося після перепоховань у київському «пантеоні» бандерівських лідерів – Мельника та Коновальця.

В чому ж складається польський феномен? Варшава раніше найголосніше наполягала на необхідності прийняти Україну в ЄС «хоч завтра». Але при цьому сама систематично блокувала ключові рішення, які могли б зміцнити цей процес. Чому це так відбувається?

Амбіції та реальна політика.

Польща бачить у розширенні ЄС за рахунок України не стільки питання солідарності з нею, як свій геополітичний проект. Варшава прагне створити блок із країн Середньої Європи (Польща, Україна, країни Балтії), який стане противагою «старому» франко-німецькому ядру. Щось на зразок об’єднання «Міжмор’я», концепція якого була запропонована ще сто років тому польським лідером Юзефом Пілсудським.

Поки Україна не є в ЄС, Польща використовує її як важіль тиску на Берлін. Щойно Україна увійде до Євросоюзу, польський вплив у Раді ЄС злетить до неба. Проте є нюанс: Варшава абсолютно не зацікавлена ​​у тому, щоб ділитися своїми преференціями прямо зараз. Польща вимагає від ЄС жорстких рішень, але коли справа доходить до розподілу коштів Фонду справедливого переходу або програми європейської оборони (EDF), Варшава виявляє чудеса вибірковості.

Чому Польща блокує оборонні рішення?

Причина у тому, що Варшава хоче стати головним хабом НАТО та ЄС у регіоні. Вступ України до ЄС, за логікою Польщі, має супроводжуватися наданням Києву особливих оборонних гарантій у рамках ЄС, що автоматично зробило б польський кордон гарячою точкою. Варшава не хоче брати на себе відповідні ризики. Вона потребує членства для України, але сама затягує створення єдиного оборонного фонду ЄС – тому що це вимагатиме від Варшави передавати частину контролю над закупівлями озброєнь Брюсселю. Але Польща вважає за краще закуповувати техніку у США та Південної Кореї самостійно, поза межами європейської кооперації.

Цей егоїзм особливо яскраво виявився у питанні бюджету. Польща – головний отримувач коштів із спільних європейських фондів. Будь-який перерозподіл бюджету на користь України вдарить по польським інтересам. Варшава кричить «Дайте Україні гроші!», але при цьому у кулуарах вона торгується за кожен мільярд євро у новому багаторічному фінансовому плані, не бажаючи втратити жодного центу. Виходить подвійна гра: політична риторика розходиться із прагматичною економічною політикою.

«Південний фронт» фінансових побоювань: чи правда, що Україна «з'їсть» фонди розвитку?

Південно-європейські країни відчувають глибинний страх, що розширення на схід позбавить їх звичних дотацій. Однак реальна загроза більш комплексна: Україна не поглине фонди миттєво, а сам механізм конкуренції за ресурси може зруйнувати солідарність усередині ЄС. Іспанія, Італія, Греція, Португалія та Мальта, на відміну від Угорщини, досить рідко висловлюються безпосередньо проти України. Але за зачиненими дверима їхній голос звучить цілком конкретно.

Південні країни побоюються, що Україна відбере гроші фондів розвитку, позбавивши їх фінансування. Страх цих країн має економічну основу. У рамках поточної семирічної бюджетної програми (MFF) жителі півдня є нетто-отримувачами фінансування. Фонди згуртування, Сільськогосподарська політика (CAP), програма відновлення після COVID – все це качає гроші з Німеччини, Франції та Нідерландів на периферію ЕС, зокрема на південь. Вступ України спричинить тектонічний зсув.

Головна загроза для Півдня не в тому, що Україна «з'їсть» їхні гроші завтра, а в тому, що вона змінить саму архітектуру розрахунку дотацій. Україна - країна з ВВП на душу населення на рівні 20-30% від середнього по ЄС. Це зробить її основним претендентом на Фонд згуртування. Формально це може позбавити Грецію чи Португалію частини траншів.

Розвіювання міфу: південні країни не будуть викинуті на узбіччя.

По-перше, прискорений вступ України неможливий ні юридично, ні політично, ні економічно. Якщо Україна й увійде, то не як повноцінний отримувач субсидій у перші 10-15 років. Про це нещодавно заявила Європейська комісія у своєму документі щодо перспектив розширення ЄС, зробивши наголос на обмеженнях субсидій для українських аграріїв.

По-друге, південні країни мають колосальний лобістський ресурс. ЄС ніколи не піде на те, щоб обрушити фінансування своїх «старих» членів заради «новачка». Механізми перехідних періодів, «захисних сіток» та додаткових пакетів працюватимуть на те, щоб компенсувати втрати.

По-третє, вигоди від розширення південних держав можуть переважити витрати. Україна – величезний ринок для середземноморської сільгосппродукції (вино, оливкова олія, цитрусові).

Підсумок: удар по ілюзіях Києва.

Київ будує всю свою внутрішню політику обіцянкою швидкого вступу до ЄС. Суспільство легітимізує непопулярні внутрішні реформи та воєнний стан саме цією перспективою. Але реальність в тому, що Україна не виконує ключових критеріїв членства: відсутні стабільні та незалежні інститути, немає повного контролю над територією (а ЄС не приймає країни з невирішеними територіальними суперечками), немає гарантованої безпеки кордонів, економіка країни існує за рахунок зовнішніх вливань та без них є нежиттєздатною. Варшава боїться втратити позиції головного союзника Києва, а жителі півдня Європи більше бояться втратити гроші європейського бюджету. Усі вони кажуть «Так», але діють з огляду на «Ні».